«Діана»

Несподівана зустріч з далеким і водночас близьким рідним краєм, отчим домом, доброю людиною будить спомини. Солодкі. Терпкі. Неподільні. Якщо можна так сказати, я мовби одитинився, прочитавши вдруге, через п'ятдесят літ, книгу, історія придбання якої хвилює мене й досі.

Йшов 1950 рік. Мені, Васі Шавкуну, Павлуші Мартиненку, Павлуші Кулику, Миші Шаповалу — тринадцятий минало. Трохи молодші — Володя Шевченко, Вася і Коля Ведмеді, Павлуша Тимченко, Вася Ціціма... Старші на кілька років — Ваня Шавкун, Коля Ціціма, Ваня Ведмідь... Нас було так багато на вулиці Будьонного, що всіх не перелічити.

Повоєнне село рясніло дітворою. В 43-му, після звільнення села від фашистських окупантів, початкова школа приймакувала в хаті Васі Ведмедя, що давало нам можливість в холодні зимові дні під час перерви вилазити на піч грітися. Підручників у нас не було. Мала їх лише вчителька. А читати любили до самозабуття.

Я, мабуть, років з десяти почав купляти книги і, як заправський бібліотекар, видавав їх за читацькими формулярами. Так і називали мене — «книжник».

Одного разу сільський листоноша дядько Сашко Гожий, інвалід війни, кульгавий на одну ногу, завітав на шкільне подвір'я. Сьогоднішні листоноші, окрім кореспонденції, пропонують оселедці, цукерки, пральний порошок (план виконують), а тодішні мали для продажу книги.

Дядько Сашко показав нам товсту, важку, з багатьма ілюстраціями, морськими картами книгу, яка мала довжелезну назву: «Жизнь и необыкновенные приключения капитан-лейтенанта Головнина, путешественника и мореходца».

Що це за книга! Словами не передати нашого захоплення малюнками, зображенням шлюпки «Діани», капітаном Васею Головніним — людиною, безмежно закоханою в море, допитливою, мужньою, обдарованою. Мабуть, книжку листоноші накинули проти його волі. Дядько знав, що крім дітей, ніхто її не купить. 16 карбованців — великі були гроші. Листоноша спершу з своїх рук давав нам дивитися книгу, але не помітив сам, як вона перейшла до наших, захвилювався, затупцював на пораненій нозі.

— Подобається? — питає, ніби не бачить, як загорілися у нас очі.

— Дядьку, ми вам пізніше гроші віддамо. Залиште нам книгу, — котрийсь озвався.

Листоноша оповив нас теплим поглядом, зіпершись на ціпок, промовив:

— Я не проти. Бачу, як вам хочеться книжку. Та грошей у вас, знаю, нема і не буде. А в мене — план.

— Дайте строк. Ми назбираємо 16 карбованців, — запевнили хором.

— За два тижні як не візьмете, здам книжку начальнику пошти.

Гай, гай! Як швидко летить час! За тиждень ми назбирали лише десять карбованців. Не те слово — назбирали — наканючили. Торгували батьки, в кого була корова, молоком, а то яйцями, сушкою. Всі дорослі на вулиці знали, на що нам гроші. То ж, як не було скрутно з ними, а рідному синові (не на цигарки ж!) кожна мати трішечки відщипувала.

На кінець другого тижня у торбинці монетами було 14 карбованців. Листоноша уже переказував — післязавтра останній день.

Виручив випадок. Вірніше, тітка, яка приїхала до нас із Харкова. Навезла мені різних гостинців: щербету, халви, цукерок-подушечок... Мені ж, як доброму племінникові, належало подякувати тітоньці, а я, вдаючи байдужого, лише дивився на солодощі, бо в голові була «Діана». Набравшись сміливості, кажу: — Візьміть гостинці, а дайте два карбованці...

Це було в суботу. А в неділю вся будьоннівська дітвора проводжала мене до замерзлої калюжі, яка впродовж багатьох десятиріч розділяла нашу вулицю. Крига була тоненька, але ми любили ризикувати, ковзалися, доки котрийсь не провалювався. Тепер, на саночках, пханий десятками рук, я летів, заплющивши очі, по тріскучій калюжі, яка ось-ось мала розкрити крижану пащу і проковтнути мене. Сміливість перемогла. По той бік калюжі в третій хаті мешкав листоноша. Дядько Сашко здивовано спитав: — По книжку? — Еге ж. Ось, порахуйте. Шістнадцять карбованців.

Довго дзеленькали монети. Дядько кілька разів збивався, знову починав рахувати. Монети — дрібні: по копійці, п'ять. Поки посортував їх, стомився. А я тим часом насолоджувався, гортаючи книгу, здається, не дихав і не кліпав. Кругосвітня подорож екіпажу «Діани», безліч пригод, полон у японців — все так захоплювало. Дитячі роки Васі Головніна, його дружба з Тимошкою — близькі і зрозумілі. Ми були ровесниками.

— Біжи, там хлопці на тебе чекають, — вивів із зачарування листоноша.

Еге! Треба самому розганяти саночки і, будь-що, не провалитися. Про себе не думав. Боявся намочити книгу. Щоб цього не сталося, заховав у пазуху, міцніше затягнувши пасок на штанях. Будь-що-будь, — розігнав саночки, перед самою калюжею впав животом на них... Ні. Ні, не провалився. Поїхав. Але з кожною секундою швидкість руху уповільнювалась, тріск під саночками гучнішав, а серце немов перестало битися. Ще б метрів двадцять — і берег. Та саночки зупинилися. Хитнувшись, стали осідати. Щоб не пірнути лежачи, схопився на ноги уже в крижаній воді. Вона сягала до пояса. А книжка? Я підняв її над головою, ламаючи лід ногами, радісно вигукував: Наша «Діана»! Наша «Діана»! — Вибрів знесилений, захололий.

...Тиждень пролежав з високою температурою, оточений увагою і піклуванням друзів. Вони по черзі біля мене читали книгу. Ми два роки з екіпажем «Діани» ходили по морях і океанах, побували на екваторі, на острові Тана, де висадився знаменитий мореплавець Кук.

І ось через п'ятдесят років я знову на «Діані». Але вже сам. Читаю, пригадую наші чисті, по-дитячому благородні помисли, друзів дитинства. З окремими вже ніколи не доведеться зустрічатися. Час — невблаганний. А книга, як частка кожного з нас, як частка дитинства, на все життя зосталася зі мною.

Жито

Я вовком вив, качаючись на підлозі на очах безпорадних сусідів, то впадаючи в забуття, то з новою силою випрошуючи порятунку. Живіт роздуло до розміру футбольного м'яча. Страшенний біль позбавляє відчуття реальності.

Чую, хтось комусь наді мною радить: — Проколіть йому живіт, хай газ вийде, бо кишки полопаються. Я уявив, як гостре шило ширяє в мої кишки, і знепритомнів. Тільки вернулася свідомість, як жіночий голос:

— Я своїй корові, як її було роздуло після молодої люцерни, прив'язала в роті качалку — і помогло. Бабо, шукайте качалку!

— Краще залийте гасу. Він зупинить бродіння і дезинфікує, — хрипить прокурений до кісток Петро Хворостина. У нього застарілий бронхіт. Без цигарки задихається. Колись, у молодості, Петро працював на фермі ветсанітаром — розбирається.

При згадці про гас мене замарудило. «Аби ви здорові були зі своїми порадами», — подумав. А воно ж знову: як закрутить, як ковирне!.. Хоч на стіни дерись.

— Що він їв? — питає, як здалося, незнайомий голос. Розкрив очі: наша фельдшериця, Северинівна. Ця порятує! — Жито, — крізь сльози проказала бабуся.

Северинівна далі не розпитувала. Зрозуміло, яке зараз може бути жито. Жнива ще не розпочалися, недозрілого зерна нахапався — от і роздуло живіт. Фельдшериця торохтить інструментами, пляшечками, по хвилі каже:

— Ляж на бічок. Отак. Болить? Зараз перестане. Зробимо клізмочку, вип'ємо касторочки і побіжиш, як лошатко. Скільки тобі років? — Десять, кажу.

Допізна воркувала біля мене Северинівна, уже заспокоєного, притихлого і синього, як зауважила, мов курячий пуп.

Після незвичних процедур у животі відчув порожнечу, холод і страшенно захотілося їсти. А в хаті — ні крихти. Можна б посьорбати бабусиного кулешику, але при згадці про жито в моєму животі здіймався бунт. Пригадалось, що сталося. Бабуся взяла у сусіда косу з гребками, і ми пішли з нею на город вкосити трохи жита. Супець би сякий-такий зварити.

Ослабли обоє. Жито високе — з головою пірнув у нього. Коса з гребками не набагато легша від ваги мого тіла, а кісся втричі довше мого зросту. Ніколи не тримав у руках такого знаряддя.

Зажену в посів косу, а назад не витягну. Разом з бабусею отак помаленьку і наскубли снопик недозрілого жита. Розстелили серед двору, щоб підсохло, а потім обмолотимо. Жито сохне, а я чухраю бліденькі, як мурашині яєчка, зернята — та в рот, та в рот. В животі по тому загарчало, ніби розлючений пес, зарізало без ножа, загуло, немовби в порожній бочці. Шлунок, очевидно, не чекав над собою такої наруги і не став виділяти соку для травлення зелені. А їсти хотілося — бодай і не згадувати. У роки війни не знав такого пекучого голоду, як у сорок сьомому.

Ото поки жито підсихало, а бабуся готувала кип'яток, я вже в'юном звивався, налопавшись жита. І з'їв тих зернят не більше двох жменьок... Щоб не Северинівна — поштрикали б мені кишки шилом, загнуздали б качалкою, напоїли б гасом. І Бог знає, які б ще були пропозиції з врятування голодного хлоп'яти.

Кулешику бабуся все-таки зварила. Сама поїла, трохи сили набралася. А наступного дня нам в колгоспній коморі видали із недоторканого запасу відро борошна і солдатську флягу олії. І з'явився у нас хліб. Хліб голодного дитинства.

Бабусині груші

Її віти низько звисали над нашою хатою. Вік груші не міг визначити навіть найстаріший мешканець села Варивон Гора. У серпні бджоли чи не з усіх пасік зліталися до нашого двору. Медом пахла стежка, що вела в садок, вечірнє повітря, бабусин фартух...

— Грицю, принеси грушок на пиріжечки, — пораючись біля печі, просила було бабуся.

Піду до груші й забуду про все на світі. Бджоли, захлинаючись, пили сік із солодких плодів, а я не наважувався прогнати їх. Вони й тепер нагадують мені про бабусю. Що б ми робили без неї, хороброї нашої заступниці? В сорок першому німці, забравши все з двору, почали рубати садок. Бабуся заступила фашистові дорогу до груші. Не побоялася піднятої вгору сокири:

— Бузувір! Не дам рубати!

Важкі чоботи толочили спориш, чавучили спілі груші, а бабуся, обхопивши стовбур сухенькими руками, вигукувала:

— Геть! Геть, нечистий!

Не зрубали.

У війну і ще довго потім бабуся варила нам смачні узвари, до школи клала по дві кожному. Одну ми з'їдали по дорозі, другу — на великій перерві. Вижили, виросли ми завдяки бабусиній одержимості, її любові до нас... Давно це було. Бабусі не стало. І груша тепер не наша. На місці старої хати виросла біла кам'яниця. Якось влітку приїхали з братом у село, зайшли на колишню бабусину садибу...

На жаль, закінчення оповідання у збереженій копії першого сайту втрачено.

Хуртовина

Ох і клята ж була зима 53-го. Колодязі так пообмерзали, що не проходило відро. А ми, вчорашні семикласники, в кирзаках на поганеньку онучу, фуфайках і ветхеньких шапках гейкали білим степом, тримаючись за волів та підбадьорюючи їх то ласкавим словом, то батіжком.

Хуртовина зародилась звечора. В таку погоду добрий господар собаку з двору не вижене. Світа білого не видно, мете...

Голова колгоспу до схід сонця потурбував нас з Василем. Думали, бригадир гукає. Аж це сам Пантелей Лук'янович Косаревський. Таких голів тепер вдень з вогнем не знайти. Ото був керівник! І керівник, і вихователь. Дарма, що неосвічений. А що землю любив — словами не передати.

— Хлопці, вас, як найсвідоміших, прошу, привезіть по гарбі соломи. Корови з голоду пропадають... Ви одні це можете зробити.

Легко сказати — привезіть... За 15 кілометрів. Глухий степ. Але ж як сказав: «Ви одні це можете зробити». Довіряє. Отже — запрягаймо!

Хто на цій худобині хоч один день поїздив, той знає, яке це марудне діло. Але й надійне. Коні можуть поносити. Посторонки порвать. Воли — в ярмі. Тільки не лінькуй гейкати. Однак взимку перевага залишається за конем. Коли він кований, а під ногами лід. Так і було. Лід присипало снігом. До полудня ми дісталися скирти. Вітер зривав з вил солому, а ми знову умощували її в гарбу, на якій зверху ще стояла клітка.

Вирушили у зворотню дорогу вже в сутінках. Нічого не видно. Йдемо попереду волів. Хуртовина вовком виє, пронизуючи наскрізь. Замети сягають до колін, а подекуди й до пояса. Кілометрів п'ять боролися, а далі: хоч сядь та й плач. Воли розчахуються. З ратиць тече кров. Мороз дужчає. Ми з Василем тулимось до теплих волячих боків, гріємо руки на їхніх животах.

Біла темрява заволокла все довкола. Збилися з дороги. Руки не слухаються, поробилися як граблі. Наші обличчя вкрилися крижаними панцирами. Василь радить кинути волів і мерщій бігти до села. До нього, нам здавалося, зовсім близько. Але через хвилину сам відмовився. «Що скаже голова? Він же нам довірив».

Таке відчуття, наче минула вічність, що зима лютує по всьому світові. Знесилені воли лягли. Зігнати їх ми вже не могли. Моє обличчя, заліплене снігом, вже не виділяє тепла. Нічого не бачу, впав між волами, заснув.

...Нас знайшли під ранок. Виявляється, два кілометри не дійшли. Щоб не воли — загинули б. Обох нас поклали в лікарню. Обморозились добряче. Врятували й волів. І корів нагодували.

На колгоспних зборах нас посадили в президію. Герої! Мене — поруч з головою. Пантелей Лук'янович, розповідаючи людям про наш вчинок, тричі мене поцілував. Половина залу плакала. Тільки між людьми не було жодної рідної нам душі. Ми — сироти. Присутній секретар райкому комсомолу вручив нам грамоти і назвав корчагінцями. Ми тоді зачитувались творами Миколи Островського «Як гартувалася сталь» та «Народжені бурею».

А в квітні з путівками подалися до кримського санаторію. За кошт колгоспу.

Цигани

З Миколою Думаном познайомилися за дивних обставин. Після війни цигани, розкидані по всьому світові, кочували великими групами, шукаючи засобів до існування. Якось табір з худими кіньми, порваними шатрами, великою кількістю різновікової дітвори приблудився у наше село.

І чомусь у хлопців-циган були імена: Гриша, Коля, Саша... Миколка — шоста дитина в сім'ї. І ось вся ця багатоголоса орда розсипалася на галявині, поблизу нашої хати. За лічені хвилини запалали вогнища, залунали під гітару пісні, задзвеніли молотки по похідних ковадлах. Отаборилися. І пішло-поїхало. Циганки кинулися по дворах ворожити, а їхні діти збирали все, що погано лежало. Оскільки наша хата була крайньою, то, звісно, перші набіги непроханих гостей випали на неї. Микола, мій одноліток, у порваних штанах і такій же сорочці, переступивши поріг, заволав: «Дайте їсти!» Побачивши мене, почав танцювати.

Але голод звалив його з ніг. Випивши склянку молока і з'ївши гарний шматок хліба, він схопився, мов нічого не сталося, і показав, як уміють танцювати цигани. Ми затоваришували, проводячи багато часу разом.

...Швидко промайнуло літо. Табір зібрався в дорогу. Засумував мій приятель Микола. Не хотів їхати. Бажав залишитися зі мною. Тут зроблю невеликий відступ. Цигани — люди меткі, переважно винахідливі. Вони багатьом допомогли. Відмінно знаючи ковальську справу, виготовляли на замовлення ножі, сапи, серпи, рогачі, кочерги... Всього не перелічити. Колгосп також виручали. Особливо славився майстерністю батько Миколи. Його й взялося агітувати колгоспне керівництво, щоб залишився. Господарству конче був потрібний коваль. Але циганські звичаї беззастережні. Залишити табір непросто. Голова колгоспу не раз говорив з циганами, обіцяв усім роботу, житло, але марно. Миколка прийшов попрощатися.

— Ми ще побачимось! — промовив, стискаючи мене в обіймах.

Його мати, Альвіна, ставилась до мене, як до рідного. Коли я бував у колі її сім'ї, вона куйовдила мої чорні кудрі, промовляючи: «Поїхали з нами, синок. Ти схожий на нас. Бабуся твоя старенька, вмре, і тобі одна дорога — в дитячий притулок для сиріт».

Я відчував до неї глибоку повагу, але залишити бабусю, з якою жив, нізащо не погодився б. Циганка була хорошою матір'ю і вдячна мені за сина. Адже за літо я навчив Миколу читати, лічити до ста, писати. Він легко сам прочитав подаровану мною книжку «Золотий ключик, або Пригоди Буратіно». Альвіна мріяла про той день, коли Миколка й інші діти підуть до школи.

...Ранком прокинувся від незвичної тиші. Визирнув із двору — табору нема. Я довго ходив по його території, ніби шукав щось загублене. Перед очима стояли Альвіна і Миколка, а у вухах дзвеніли циганські пісні під гітару, і від цього ще відчутніше гнітило відчуття самотності.

...Минуло два роки. Якось, повертаючись із школи, біля воріт колгоспної контори побачив знайому кибитку. Внутрішній голос велів: «Зупинись!» Стою, чекаю, сам не знаю, чого. Раптом з контори вилетів Микола і з викриком «Друг!» кинувся мені на шию. Сльози невимовної радості котилися по наших обличчях. Перебиваючи один одного, ділилися пережитим. Миколчину сім'ю табір таки відпустив. І ось вони приїхали в колгосп на постійне місце проживання. Голова правління виписав Думанам продукти, дав хату, город, грошей на придбання одягу дітям...

Наступного дня Альвіна привела Миколу і його братів до школи. Я побіг до директора, хотілося розповісти про виняткові здібності товариша і просити, щоб він звів нас в один клас. Після деяких формальностей Миколу зарахували. Через рік він став кращим учнем у школі. Після закінчення десятирічки наші дороги розійшлися. Він вступив до військового училища.

...Спливло десять літ. Вдалось вибратися у рідне село. Зайшов у колгоспну кузню. Була обідня пора. Дядько Алеко сидів під тінистою акацією, допивав молоко.

— Ви мене пам'ятаєте?

Він примружив очі, великі смоляні вуса заворушилися в посмішці.

— Гриша... Миколчин товариш! Дай я тебе обійму, синок. Ходім до нас. Альвіна буде дуже рада.

Тітка Альвіна не змінилася: така ж добра і гарна, якою її побачив уперше. Вона довго не відпускала мою голову, притуливши до грудей, змінюючи сльози словами радості, і все розповідала, розповідала...

— Ось поглянь, Миколка в офіцерській формі серед друзів. А ось з дружиною. В кожному листі тебе згадує, — накриваючи на стіл, щебетала Альвіна.

— А цигани за ці роки навідувались? — цікавлюсь. — Був один. Питаю, працюєш де? Показує на коня. Значить, так і тиняється по дорогах. Вигнав з двору. Досить, намандрувався, — говорить Алеко, — тут ми стали шанованими людьми, дітей поставили на ноги, будинок змурували...

Останнього листа від Миколки отримали із Мурманська. А потім надійшло повідомлення про його героїчну смерть. Його нагороду вручили матері. Батькове серце не витримало.

Гадюка

«не лякайтесь! Прочитаєте — зрозумієте, про що він»

Літня ніч над степом. Зоряна, місячна, настояна на пахощах дозрілих хлібів і духмяного різнотрав'я. Стомлені довгим липневим днем, хлібороби сплять непробудним сном. Старші — під скиртою, молодші — на ній та копицях соломи, які в пітьмі нагадують скіфські могили. Ними заставлене усе поле.

Тижнів три-чотири доведеться працювати і спати, їсти і веселитися просто неба, забувши про існування домашнього затишку до кінця жнив.

В липневі ночі найвиразніше звучать співи перепілок та цвіркунів. Десь дзявкне лисиця, мигне заєць, пискне миша, зашелестить крилами сова...

Наді мною висить Чумацький Шлях. Я прошкую ним все далі в сон, в тишу, перестаю відчувати своє дихання, себе всього... І раптом, немов лезом, нічну благодать різонув несамовитий крик «А-а-а!». Луна пружно покотилася степом, полохаючи усе живе.

Піднялася на ноги вся бригада. На звичному місці, де спав дід Харитон, побачили тільки навсебіч розкидану солому та один його черевик. Неважко було здогадатись, хто кричав, але що сталося з дідом і куди він подався...

Бригадир наказав двом прудконогим хлопцям знайти Харитона. Невдовзі його привели під руки. Дід пручався і все вигукував «Гадюка».

Здогадливіші перевернули солому, на якій спочивав старий, витрусивши з неї півметрового плазуна, котрий не виявив ні найменшої агресії чи бодай ознак життя. Побачивши його, Харитон рванувся тікати. Зупинив його голос бригадира: — Діду, заспокойтесь. Це вуж! Він не жалить. До того ж — мертвий. Ви його забили.

Оговтавшись, дід розповів: «Проснувся від прохолоди. Хотів на грудях сорочку застебнути. Мацнув рукою, а там щось слизьке і ворухливе. Згріб у кулак і підніс до очей...»

До ранку вже ніхто не спав. А дід Харитон у міцному сні свистів носом на всі лади, дивуючи своєю міцною нервовою системою.

Ілько

Після війни в селі було вдів, як тих ластівок у надвечірньому піднебессі. Але на відміну від птахів, у багатьох з них не було свого житла. Фашистські бузувіри, відступаючи, вщент спалили село. Від будинків залишилися тільки стіни з потьоками від розплавленого скла. Люди заривалися у землю, копали землянки, сяк-так та землею накривали. В них, а також в погребах дозимували воєнну зиму.

Перше мирне літечко, невимовно зголодніле за звичайною на землі працею, творило чудеса. Дужі і каліки, малі і старі накинулись на відбудову. Толокою заготовляли, де тільки могли, більш-менш придатні для перекриття жердини, накривали стіни в першу чергу багатодітним, старим і з першого обмолоту соломи робили дахи. Бралися за це переважно жінки. Чоловіків тоді було мало: хто загинув, а кого ще не відпустили військові справи. Покладена жінками солома недовго служила захистом, пропускала дощ, але вдови вперто робили своє діло. Аж тут у селі, невідомо звідки, з'явився дід Ілько. Тихий і мовчазний, чуйний до людського горя і напрочуд роботящий. Сам Бог послав селу ангела-хранителя.

Першу хату вкрив Ганні Цигиці. Вона стала окрасою вулиці. Як гарна молодичка. Рівнесенько підрізана стріха, помазаний димар і такі ж стіни. Вдова не знала, де посадити Ілька, що насипати, де постелити — отакий був майстер!

Ганні не давали проходу жінки, кожна просила, аби Ілько і їй хату вкрив. Майстер знався ще й на пічній справі, то пообіцяв полагодити комин та лежанку.

Що б не робив Ілько — все з гарантією, добротно, красиво. Але, як здавалося всім, надто повільно. Все ніби думає про щось, думає... Однієї неділі на радощах запросила Ганна сусідок на входини. Напекла хліба, наварила кукурудзяної канті, узвару. Ілька посадила під образами. Знайшла пляшечку бурякової. Наповнила чарки і залилася слізьми: «Випийте, дорогі сусідоньки, за мого Григорія, за своїх соколиків. Як нам без них жити... А жити мусимо».

Випили, слізьми солоними заковтали гіркоту. І потепліло в згорьованих душах. Про діда згадали. Ілько був мовчазний, здавалось, тільки очима брав участь у жіночій розмові. В душі ж він з вдовами плакав і радів, і подумки зважував, котрій наступній полагодити хату. Харитині... Четверо дітей, одне одного менше. Чоловік підірвався на міні...

— Харитьо, — озвався стиха, — привозь соломи.

Харитина, розпашіла від випитої чарки, на мить закам'яніла, потім стрепенулася, кинулася обнімати Ганну. Нею заволоділа така невимовна радість, ніби після одержання похоронки на чоловіка він з'явився сам — живий і здоровий.

— Що ти, що ти... — пригортала подругу Ганна, як ніхто розуміючи її душевний стан.

А наступної неділі десять гарб соломи вивантажили на Харитиновому подвір'ї. Ілько переніс свої нехитрі пожитки та інструмент до її хати. В один день поставили журавель, яким подають солому на дах, викопали яму для приготування глиняного розчину, щоб поливали втрамбовану солому. І дід Ілько вже чаклує на даху, ряд за рядом втрамбовує граблями вирівняні пасма соломи.

Харитина теж готувала покрівельнику смачні страви, наливала до їжі чарочку. Ще й підстригла під макітерку, як колись свого чоловіка.

Біля Харитининої хати майже увесь день стояли люди. Милуючись, дивувалися дідовою майстерністю, і кожен міркував, як би залучити його до себе? Одну хату він вкриває за 5–7 днів. Мабуть, декому доведеться ще зимувати в землянках...

Через тиждень Харитининої хати не можна було впізнати. Господарка також запросила сусідок відсвяткувати цю подію. Випили за здоров'я діда Ілька, поплакали за чоловіками та й домовилися, кому наступному дід лагодитиме дах. Хоч Ілько вирішував сам.

Їсти Ілько любив і від чарки не відмовлявся. Але платні ні з кого не брав. Якщо від поту і роботи рвалася сорочка, котрась із вдів виносила чоловікову, братову чи батькову.

...Ілько їсть, не слухає вдовині балачки, а перед очима — розірвані тіла дружини і сина. Фашистська бомба на тріски рознесла його хату і все, що в ній. Так і носить в серці незагойний біль, захищаючи свою зболілу душу роботою.

— Готуй, Соню, солому, — після глибокої задуми озвався Ілько до жінки, яка, сиротливо склавши руки, сиділа, нахиливши передчасно посивілу голову.

— Мою хату?..

— У тебе ж трійко...

До першої річниці визволення села усі будинки на вулиці були вкриті соломою. Дахи вабили зір: міцні, красиві, немов діти одного батька. Передзимна віхола кружляла в повітрі, але вона нікого не лякала. В кожній хаті дідові Ількові пропонували увагу і турботу, ліжко і миску, умовляли залишатись хоч на зиму.

Він, тамуючи біль втрати своєї рідні, на світанку залишив село, ні з ким не попрощавшись. Його постать ще довго виднілася на степовій дорозі, що вела до сусіднього села, де також безліч солдатських вдів і дітей-сиріт виглядали діда Ілька: слава дійшла.

Скрипаль

Подив і захоплення викликає ця напрочуд гармонійна людина, наділена оптимізмом, щедра на доброту і співучість. Слухаючи, забуваєш про вік співбесідника, він, здається, ще й не встиг постаріти — така молода душа. Якщо талант від Бога, то він щедро обдарував Олексу Чегорку. У його очах при згадці про виступ у столичному театрі і зайняте призове місце на конкурсі серед школярів України спалахують іскорки радості.

Ми сидимо з Олексою Степановичем на ослоні під хатою в затінку. Говоримо, згадуємо призабуті пісні, окремі з них імпровізуємо. Дві скрипки лежать поруч. Інструменти, яким, як і їх хазяїну, здається, немає зносу. Співрозмовник поринув у спогади. Польща. В каміні звільненого від фашистів будинку догоряють березові дрова. Чегорка серед бійців на підлозі. Принесли пошту. Мати просить в листі швидше кінчати війну і повідомляє, що його скрипку взяв один із окупантів.

— Я спочатку не повірив написаному, — розповідає Чегорка. — Але за п'ятим і десятим суть слів не змінилася. Що мав робити? Сподівався, що виживу і придбаю іншу.

Людина веселої вдачі і в екстремальних умовах не розгублюється. Й іншим не дає киснути. В перервах між боями Олекса, командир танкової роти, звеселяв воїнів українськими народними піснями. Гарно співав. Якось в напівзруйнованому будинку знайшов розбиту скрипку. Полагодив. І заспівала!

Заспівала, додаючи віри і сили у Перемогу. Слухав її салют на операційному столі: танк пошкодило снарядом, а розривною кулею розтрощило правицю, її ампутували. Довго лікувався.

Додому повернувся з чотирма пораненнями. Без руки. Радо зустріло село гвардії капітана. Сільські музики з оркестром прийшли до хати його батьків, кожному хотілося зробити Олексі приємність. І, звичайно, шкодували, що тепер нікому буде вести першу скрипку. Безрукий — не скрипаль.

Та сталося несподіване. Олекса хутко намотав стареньку материну хустку під риплячий протез, підборіддям притримуючи дерев'яну руку, защіпнув ремінець. Між пружинні залізні пальці встановив смичок...

— Що ж, друзі, до війни я вас учив грати, тепер навчіть мене, — звернувся до оркестрантів.

І полилася над садками рідна кожному «Катюша». Спочатку смичок кілька разів випадав з металевих пальців. А через деякий час в ритмі оркестру капітан вправно підхоплював мелодію. «Невже буду грати?» — гаряча хвиля радості заливала душу. До пізньої ночі не розходились односельці.

Багато води витекло з Інгульця від того далекого і незабутнього 45-го. Тисячі кілометрів сходив покалічений війною головний агроном полями колгоспу імені Леніна.

Минулої весни в рамках районного фестивалю організовано, на доброму художньому рівні, виступили і самодіяльні колективи Петрівського селищного будинку культури. Переповнений зал занімів, коли на сцену вийшов вісімдесятирічний скрипаль. Люди знають, що Олекса Степанович гратиме, але щоразу завмирають: чи не випустить смичок?..

Цього разу він спільно з пенсіонерами — гармоністом Михайлом Литовченком та барабанщиком Іваном Булахом — зачарували односельців виконанням віночка українських мелодій.

Ми прощаємось. Олекса Степанович складає у футляр скрипки. Подає суху, з довгими, як у Паганіні, пальцями єдину руку, по-молодечому усміхнувшись, промовив: — Ще поживемо, Григорію. Ось побачиш!

«Турист»

Дід Максим — пристрасний рибалка. Тільки зійде крига на річці, він уже стовбичить на березі з вудками. А баба на всі лади кляне «туриста». Так прозвали діда з дитинства. Любив багато ходити, рибалити.

Того року весна прийшла рано. На початку квітня почали садити городи. Дід ранком довго натягає чоботи. Збирається на рибалку. Зараз баба лясне діда по потилиці вчорашнім карасем, — тільки подумав, як вона кинула йому під ноги лантух, спокійно промовила: «Посади ще п'ять відер американки. Сусіди давно впоралися. А ти все на прогулянки ходиш. „Турист“...»

Я з-під ковдри з цікавістю спостерігав за дідом, знаючи наперед, що все одно не виконає бабиного доручення. Раз зібрався рибалити, то ніщо не перешкодить.

Разом вийшли з хати: я в школу, дід до льоху. Коли після уроків повернувся додому, баба вже наварила смачного борщу. Діда не було. — Піду вигляну, — кажу їй.

Коли це й дід на порозі: «Ху, стомився, поки посадив. Хай родить», — зрадливим голосом промовив.

Минали дні. У неділю біля нашого двору зібралися жінки: говорили про городину, про шкідливих курей, що чийсь собака вночі ланцюгом потолочив цибулю і, звичайно, про картоплю. — Мій «турист» посадив п'ять відер американки. Тієї, що в тебе взяла, Ярино, — похвалилася баба. — У мене вже зійшла, — мовила сусідка. — Піду і я подивлюся, — схопилася баба.

Довгенько не поверталася. Жінки стали розходитись. Я оглянувсь. Баба, ледве не падаючи, щось важке несла у фартусі.

— Ви ж подивіться, людоньки, що мій «турист» накоїв! — і висипала на стежку кім'ях картоплі. Переплакавши, розповіла, що жодного куща на городі не знайшла. Звернула увагу на зелений пагорбок. І ось... Вся картопля. Дід «посадив» в одну яму.

Перепало б старому. Та він у цей час був далеко від хати. Спокійно стьобав окунів, лящів...

Тютюн

«рибалкам він дуже сподобається»

Карась не йшов. Поблизу були ще обсиджені місця, я й подався до них. Та ніде й натяку на клювання. Повернувся. Всі речі на місці, а кисет з тютюном зник. От тобі доходився. Аж раптом із-за очерету виплив надувний човен з двома чоловіками. — Діду, це ми вас пограбували, — усміхнувся кучерявий. — Овва!

— Серйозно. Не могли втриматись, почувши димок від вашої цигарки.

— А, тютюн. Паліть, принесу ще. — Ми вам, діду, «Прими» залишили. — Даремно. Не палю сигарет.

Наступної неділі натоптав тютюном кисет. Карась ловився напрочуд гарно. А знайомі все не з'являлись. Захопившись, не чув, коли підплив човен. — Агов, діду! Ні пуху, ні пера! — Здорові були. Ось, візьміть, самосад.

Чоловіки задоволено затягуються, освідчуються: — Ми сусіди з вами. Шахтарі. Відкрили пляшку коньяку.

— Вип'ємо, діду, за вільну Україну, за кращу долю! — Не вживаю, хлопці, а до тосту приєднаюсь.

Домовились зустрітися наступної неділі. Приготував запашного тютюну. Спливли останні дні літа. Так більше я й не бачив хлопців. Кажуть, їхню шахту закрили.

«Вашу ручку, фрау мадам!»

Цього року кінокомедії «Весілля в Малинівці» виповнилося тридцять років. Запитайте пересічного кінолюбителя, який герой у ній найбільше запам'ятався та сподобався, і обов'язково почуєте: «Яшка-артилерист» і його: «Бац, бац — і мимо. Вашу ручку, бітте дрітте, фрау мадам». А зіграв цю роль, що належить до не головних, Михайло Іванович Пуговкін. У червні йому пішов 75-й.

Зустрівся з народним артистом СРСР М. І. Пуговкіним у Києві, в санаторії «Перемога». Приємно було познайомитись поближче з талановитим кіноактором, природженим гумористом, дідусем багатьох онуків, який у свої 74 такий же комедійний, життєрадісний, творчий, як і багато років тому.

Поміж 300 відпочиваючих були Герої Радянського Союзу і Праці, міністри, артисти, письменники, колишні «кадебісти», але приїзд Пуговкіна переважав усіх, і з вуст, у тому числі медперсоналу, часто зривалося його ім'я.

У віддаленому від міської круговерті урочищі затишно і зручно. Іду осінньою алеєю. Попереду — трохи згорблена постать людини похилого віку, а хода легка, солдатська, промовиста. Мимохідь подивувався: кого ж мені нагадує цей чоловік? Невже? І, порівнявшись із незнайомцем, на свій ризик промовив: «Бац, бац — і мимо!» Він повернув голову — точно!

Михайло Іванович посміхнувся. Ну як тридцять років тому у «Весіллі в Малинівці»! Розговорилися. Артист сказав, що приїхав відпочити з Ялти, куди сім років тому переселився з Москви. Запитую Михайла Івановича:

— Років 15 тому РАТАУ розповсюдило інформацію про те, що події, про які йдеться в кінокомедії «Весілля в Малинівці», відбувалися в Малинівці нашої, Кіровоградської області. А де знімався фільм? — Фільм робили в Лубнах Полтавської області. Там чудова місцевість. Старенька бабуся все частувала мене свіжим молоком...

Через два дні для відпочиваючих показали уривки з різних кінофільмів з участю Пуговкіна. Це був творчий звіт-зустріч. Паузи між картинами Михайло Іванович заповнював розповідями про своє «кіношне» життя.

— Мені часто доводилось виконувати ролі бандита, куркуля, купця, попа, п'яниці... Це, мабуть, через мою зовнішність. Коли п'ятнадцятирічним, працюючи електромонтером на московському заводі, сказав мамі, хочу бути артистом, то почув: «Куди тобі з таким обличчям в артисти...» Та якось на заводі побував режисер кіностудії «Мосфільм» і запропонував мені зіграти роль простого сільського хлопця. Я поділився з ним оцінкою матері. На що режисер відповів: «Пуговкін, не хвилюйтеся, ваша мати не права. Ваше обличчя, як та кінобудка...» Знявся в 96 картинах. А перша роль запам'яталася на все життя. Це — купець у фільмі «Справа Артамонових» за Горьким.

Кіноглядачі добре пам'ятають стрічки з його участю: «Весілля» (за Чеховим), «Солдат Іван Бровкін», «Земля і люди», «Максимко», «Два капітани», «Дівчата», «Адмірал Нахімов», «Штрафний удар», «Дванадцять стільців»...

Були, звичайно, і курйози. Три дні, наприклад, тривали зйомки картини в кафе. Пуговкін мав апетитно їсти котлети. А кадри ніяк не задовольняли режисера. «Я вже позеленів, об'ївшись; котлети стояли в горлі, а він умовляє: „Мішенька, дорогенький, ну ще раз, їж апетитно“. Після цього на котлети довго дивитися не міг...»

— Дуже шкода, — роздумує кіномитець, — що виродилися вітчизняні кінокомедії, на екранах — якісь дурниці та зарубіжні бойовики. А те, що потрібно людям, залишається нереалізованим.

Незважаючи на вік, творче життя не припиняє. Нещодавно знявся у сатиричному фільмі «Фітіль». Зустрічається з шанувальниками кіно, радо йде на спілкування, даруючи людям оптимізм, бадьорість, вічне відчуття молодості.

Берег кохання

«один з найкращих творів»

Кажуть, від долі не втечеш. Та звідки мені було знати, що моя купається серед десятка інших і також не підозрює, що її доля — себто я — чимчикує берегом річки.

Власне, я її не бачив. Просто відчув, що вона тут, серед купальників. Хтось мене роздягнув, штовхнув у воду, рухав моїми руками і ногами, направляв пливти до неї. Я відбив її, як качку, від гурту, і так, по-інтелігентськи, заводжу знайомство: «Не боїтесь глибини? Я пострахую...!»

Теревенячи, незчулися, як опинилися на березі. Тут мені по-справжньому перехопило дух, аж вода забулькала у вухах — русалка та й годі! О, Боже, ну навіщо ти нам, чоловікам, такі пастки розставляєш? Промені сонця таке витворяли на її рожевому, у краплинках води тілі, що у мене замакітрилась голова. Це все одно, що тримати дівчину в обіймах і не поцілувати її.

Тільки познайомилися, ну, назвали свої імена, як із гущавини головастих, обсиджених бджолами, запашних соняхів вийшла баба Катя, та як заверещить: — Лідко, додому!

Мою русалку ніби вихор підхопив — тільки й бачив її. Сиджу, мов обкрадений. Оговтавшись, подумав: якщо це дійсно моя доля — я її бранець. Знайде!

Наступного дня ми знов сиділи на березі, на тому ж місці, мокрі і щасливі, час від часу зиркаючи на соняшникові джунглі, що по-пластунськи підкрадалися майже до самісінької води.

...Що було у подальші дні і тижні, які були обійми, поцілунки, клятви і обіцянки, зустрічі і розлуки — самі здогадуєтесь. Воно ж бо у всіх однаковісіньке.

Одного разу я зненацька захворів. Та більше страждав від розлуки з русалкою. За вікном бісилась «горобина ніч». Під бабахкання громовиць і феєрверки блискавиць русалка поплавом форсувала річку. Як привид, з'явилася мокра, розпатлана і усміхнена до вух. Так і кинулась мені в обійми, обливаючи холодними цівками та обпікаючи палкими поцілунками.

...Русалка, доле моя солодко-полинна! Скільки нам з тобою відміряно радощів і горя, розлук і зустрічей, віри і безвір'я — тільки Богові відомо. Про одну прикрість розповім. Сталося це на початку квітня. Ліда складала сесію в Олександрійському педучилищі, я — у Криворізькому гірничому технікумі. Як і при першій зустрічі, ми були розділені Інгульцем. Спільний був берег кохання. Інгулець інколи ставав повноводним, швидкоплинним, навіть небезпечним.

Мені так захотілося обійняти русалку, що, кинувши навчання і скорочуючи шлях, пішов не на міст, а попливом — через Інгулець, саме на тому місці, де познайомилися. Річку ледве витримували береги. Вода не текла — летіла. Це в Чорному лісі розтали сніги. Вони довго не піддавалися весні.

Стою, милуюся стрімкою течією, дивлюся на протилежний берег, де вперше замакітрилась голова, вперше цілунком торкнувся русалчиних вуст. Цікаво, що вона зараз робить? Чи думає про мене?

Вода обпекла до колін, потім до грудей, підхопила, понесла, немов паперовий кораблик. В правиці тримаю костюм, черевики, лівою гребу. До берега рукою подати, а стрімка вода не відпускає. Знесилююсь, усе частіше пірнаю з головою. А жадане дно ніби провалилося. Починаю усвідомлювати, що це кінець. За лічені секунди в пам'яті проекранилось прожите. І, мабуть, на останньому ковткові води раптом засвітилося дороге серцю обличчя, спокусливе, привабливе. Русалчине. В цю мить великим пальцем лівої ноги я черкнув дно. І подесятерились сили. Я відштовхнувся раз, другий, і зрозумів, що врятований. Ледве живий вийшов на берег. Мене трясло і колотило, ноги не попадали в холоші, світ плив в очах. Якийсь час я не орієнтувався, де знаходжусь, що зі мною. Поки не виблював. Поволі розвиднілось, сяк-так одягнувся, аж тоді звернув увагу на діда, який стояв на протилежному березі, тримаючи на налигачі корову. Він же все бачив... І мовчав. Тепер би з ним поговорити, просто спитати: чому не гукав людей на допомогу, не підбадьорював мене, адже була неминуча смерть?

Та я стояв зачарований спогадом. Тут я вперше поцілував русалку, тут освідчився в коханні, тут ми поклялися пронести наші почуття через усе життя... Це вона врятувала мене від смерті — її кохання, її дівочість.

Берег кохання є у кожного.

Леся

«цей твір варто прочитати! Мені він дуже сподобався»

Три доби лютував шторм. Мій старенький дерев'яний будиночок здригався і скрипів, у вікно долітали бризки каламутної води. Чомусь здавалося, що має статися щось недобре.

Тут я не вперше. База відпочинку працівників культури не люкс, зате море біля самого порога. Її начальник — підполковник у відставці, довідавшись, що я журналіст, наполягав написати про нього.

На четвертий день море стомлено здригалося лише окремими хвилями, а опівдні знесилилось зовсім. Відпочиваючі чистили берег, влаштовувались на піску.

Жінку викинуло море з водоростями. Її знайшов жовтий песик бородатого композитора. В купальнику і гумовій шапочці вона здалася мені знайомою. «Де я міг її бачити?» — намагався пригадати. Начальник бази уп'явся каламутними очима в утопленицю, як в запеклого ворога, прошепотів: «Чепе! Мать, перемать...»

Її забрала машина швидкої допомоги. Настрій у всіх пригнічений. Купатися неможливо: не вода — багнюка. Після смачного обіду мене враз звалив сон...

— Вибачте, я бачу вас на пляжі постійно самого. Я все про вас знаю. Ви — конфліктний, влюбливий. Пробачте, сентиментальний. Любите дружину і свою роботу. Але вони вам завдають немало клопотів. — Хто ви? — у свою чергу поцікавився я.

— Працівник бібліотечної системи. Ми приїхали з вами в один день, тільки різними автобусами.

— Я не бачив вас ні в їдальні, ні на пляжі. Чи ви невидимка? — сміюся.

— Ось ви й усміхнулися... Я чекала цього.

— Навіщо?

— Мені здалося, ви боїтесь мене...

— Ну, знаєте...

— Мене звуть Леся. Після сніданку я чекатиму вас в дитячій альтанці.

Ми просиділи до обіду. Якась тривога, здавалося, страх, чорною тінню майнули в її очах.

Одного разу, купаючись, я взяв її за руку. Під водою. Мене ніби пронизало електрострумом. Леся загадково посміхнулась. — Від цього не вмреш. — А від чого?

— Від... — Вона хотіла щось сказати. Але передумала і попливла.

Я стояв по шию у воді, як паралізований. Вона знає, коли кощава прийде за мною? Леся вернулася. — Вийдемо на берег, ти увесь посинів.

Ми подружилися. Багато цікавого і незрозумілого розповіла Леся про себе. Вона — лунатичка. Вночі ходить, але не пам'ятає, де була, що робила. І знає про кожного все. Передчуття лиха з матір'ю зробило її нещасливою на все життя. З того й почалося. Леся мешкала в місті. Мати — в селі. Чим менше днів лишалося до фатальної години, тим гірше почувала себе. За власний рахунок взяла відпустку, не відходила від матері. Та дивувалася: «Що ти, доню, з мене очей не зводиш?»

І ось настав той день. Леся заперла матір в хаті, сама вийшла з відром до колодязя. Коли повернулася, старенька лежала на долівці з переломленою ногою... — Я страждаю від того, що мені відомий час смерті брата, сестри, мами — всіх, кого знаю і хто мені дорогий.

— Скажи, Лесю, коли моя смерть прийде? — Ні. Це не можливо. — Ти ж знаєш? — Знаю.

— Благаю, скажи, я не злякаюсь... — Якщо скажу, то ти, так, як і я, страждатимеш. Живи і не думай про кінець. Так спокійніше. Леся поїхала додому на день раніше. Непокоїло нове передчуття...

Проснувся я перед вечерею. Важкий сон деякий час не давав можливості прийти до тями, відчути реальний світ. Я вийшов з будинку, глянув на море — і зрозумів: утоплениця — Леся, з якою я познайомився три роки тому, тут, на цьому пляжі. Кинувся до начальника бази, спитав, куди повезли труп.

— В морг районної лікарні. А що, знайома? Чого ти зразу не сказав? Вона з сусідньої бази...

Світлячок

Посадка на столичному вокзалі проходила при світлі електричних ліхтарів незвично тихо, без гамору і метушні. Я знайшов своє купе порожнім, чисто прибраним, зі свіжою фіранкою на вікні і легким запахом хлорки.

Набігавшись за день по Києву, я з задоволенням поринув у солодку дрімоту. Потяг покотився, заколисуючи. В купе я один. Та ось прочинилися двері і з'явилася вся в білому, усміхнена, років чотирьох дівчинка. За нею увійшла також, як лебідка, промениста, цнотлива, знаюча собі ціну жінка. Я спостерігав за ними, не видаючи ознак зацікавленості. Світланка (Світлячок), так називала дівчинку мати, бадьоренько сіла до столу і попросила їсти. Пасажирка виклала варену курку, поставила пакет з молоком.

Далі залишатися лежачим вважав незугарним, тому вирішив переселитися на вищу полицю. Пасажирка ніби цього й чекала і, як давнього знайомого, запросила до столу. Спробував відмовитись, подякувавши, але її великі очі не відпускали, і я скорився. Їсти не хотілося, оскільки у привокзальному ресторані смачно нагодували.

Пасажирка збагатила стіл шинкою, бутербродами з чорною ікрою, пляшкою міцного вина. Ми їли, сміялися, розмовляли, пригублюючи вино. — Мамо, я вже наїлася, — промовила Світланка.

— Ну й добре. Я вийду, переодягнуся...

Миле дитя. Чого тільки воно мені не розповідало: і що тато у них суворий, любить спорт, і що з мамою часто сперечається. І співала, співала. І час від часу перепитувала: «Мама скоро прийде?»

Що я міг сказати дитині, коли й сам глибоко обурений довготривалою відсутністю необачної пасажирки. Переставалося вірити в її переодягання. А Світлячка, як міг, заспокоював. Після ситої вечері її голівку все нижче нахиляв сон, а оченята-зірочки туманились.

Мама ніби крізь землю провалилась. Я картав себе останніми словами: ну, навіщо взяв на себе роль няньки?! Адже мене не просили. Та ні я, ні Світлячок не сподівалися, що пасажирка просто-напросто обманула нас. Найбільш обурювало те, що мати не побоялася залишити доньку на чужу людину. Отже, хтось в цьому поїзді для неї є рідніший, бажаніший...

Під ранок сторожко стукнули двері. Повернулася нарешті. Нахилившись наді мною, збентежено прошепотіла: «Пробачте. Велике вам спасибі. Ми виходимо».

Розплющивши очі, я ледве впізнав вчорашню білу лебідь. На ній було чорне плаття і червоним бантом підв'язане місячного сяйва волосся. Під очима плавали втішені хмарки. Вони лагідно і винувато усміхалися мені.

«Та пішли ви до дідька!» — подумав я, перевернувшись на інший бік. Через годину, виходячи на своїй станції, почув за спиною голос провідника: «Пасажире, у вас щоки в губній помаді...» А назустріч по перону з букетом в руці бігла моя половина.