Якщо і є над нами вища сила, То це весни пробудження щасливе. Ви ж подивіться, як розрісся день, Прислухайтесь до милих щебетань. Хвалу Великодню співа сім'я бджолина. А у гнізді лелечина сім'я Чекає дня народження дитини. А сад! Бруньки — немов вулкани, До вибуху готові повсякчас. Яріє лан, розшитий сошниками, І жайвір з висі промовля до нас. О! Це і є над нами тая сила, Що величається пробудженням щасливим!

Нахилився вечір, Землю обійма, Цвіт злітає з гречки, А тебе нема. Може, заблукала, Через поле йшла? Може, зір не стало, Темна ніч була? Гречка відцвітає, Молодість мина, А тебе немає... В серці — сивина. Сивина у полі, сивина, То так біло гречка зацвіла. То літа твої й мої, То літа твої й мої, Стеляться туманом по землі.

Любив малим я слухати клепання, Крізь сон розмірене: цок, цок, То дід ще до пташиного вставання Гострив косу на росяний лужок. В торбину баба клала картоплину, Сальце, часник, перепічки шматок. Й наказувала: «Не буди дитину. Нехай поспить ще любий онучок». «Е-е, бабо. Це уже не діло. Онук наш, правда, ще маленький мужичок, Та, бачиш, саме косовиця підоспіла, Нехай звика, я нагострив йому гачок». ...Встаю, в пітьмі знаходжу вудку. Пшеницю дід ще звечора зварив. О, цього ранку я вже ніколи не забуду, Як вперше у ставку карасика зловив, Як з дідом ми спустошили торбину, Як перший промінець покіс позолотив... Я народився в літню жнивну днину, Й на все життя клепання полюбив.

Осінній грім, жовтневий грім — Природи дивина. Немов би та, немов би та Надрання сивина. І блиск вночі, і блиск вночі На спілий листопад, Як крик сичів, як крик сичів Лякає вийти в сад. Черешню в нім, черешню в нім Первоцвітку п'янку Осінній грім, жовтневий грім Спокусливо торкнув. Вона одна, вона одна В адамовім саду Весни фату, весни фату Не скинула до сну. Ударив грім, осінній грім — Черешню роздягнув... Сичі в саду, сичі в саду Ридма кричать: «Пу-гу!»

Вальс в осіннім саду, Крутиться, крутиться листя, Клен з берізкою у танку — Це ж бо їх недоспівана пісня. Молоді і стрункі, І любов'ю повінчані, А роки, а роки, Пролетять непомічені. Сад цвіте, в молодому снігу, То не цвіт — передзимна віхола. Вихором крутяться пари в танку, Аплодує усе їм довкола. Ранній сніг впав до ніг, Припорошив доріженьку, Білий сніг, білий сніг Закосичив берізоньку. Молоді і стрункі, І любов'ю повінчані, А роки, а роки, Пролетять непомічені.

Клене сонцечубий, Клене, дубів брате, Ти порадь калині, Де тепла їй взяти. Хто у злу завію Калину зігріє? Хто у темну нічку Бідну пожаліє? Вабить ягідками Червона калина, А як їх не стане — Всі її покинуть. Тільки вітер лютий Гнутиме додолу, Тільки я заплачу, Ідучи додому.

Вже так багато співано тобі, Що голос мій загубиться у тому, Але щоразу, любий, по весні, При зустрічі з тобою забуваю втому. Я тут навчався, трави пив, Історію села шукав уперто, Я зачарований тобою жив, І ладен зачарований померти. Та не про смерть мої пісні: До тебе, любий Києве, Я часто лину уві сні, Як птах до моря синього. На крутизну Дніпрових круч: До мудрого й напівсвятого, До невмирущого й земного — Князя великого з хрестом обіруч. Нуртує в наших душах повінь, Минувшиною моляться уста... І час настав усім прийти на сповідь До Володимира, і до Хреста.

Жнивна ніч у полі, Перепілок спів. Силуети долі У пітьмі віків. Скіф коня стриножив, Поруч мене сів: «Поговорим, друже, Під пташиний спів. Про царя Атея, Думаю, чував? Дві доби уже я З коня не вставав. З військом македонським Смертно бились ми, Багатьом на очі Присмерки лягли. Десь в кибитках діти, Матері... Дружини Полинем укриті Ждуть богатирів. Ми відродим славу, Скіфію свою. Заплету я гриву Вірному коню».

Вечорова тиша У садку принишкла, Розспівались ніжно Ранні солов'ї. Напоїли піснею, Піснею займистою Юності провісники — Наші солов'ї. Вечори весняні — Знахарі кохання, Яблуневим цвітом Росяться літа. У садку любові З солов'ями в змові І моє крилате Серденько літа. Напоєне піснею, Піснею займистою, Ех, літа юначі, Солов'ї — літа!

Я Вас кохаю, Та не смію, Це ніжне слово Вам сказать. Як бачу Вас: Мовчу, німію, Готовий слід Ваш цілувать.

Є жінки з звичайними обличчями, А на руки глянеш — і замреш. І за нашим чоловічим звичаєм На коліна перед ними упадеш. І відчуєш, як в душі відтало, Як рубцюються старі жалі. І гіркот в житті немов не стало, Бо в твоїх руках рука її. Є жінки з красивими обличчями, А на руки глянеш — і збагнеш: Скільки болю, скільки зради, відчаю Ти із них у серці понесеш.

Між нами світ снігів, Зими завали. Лиш би ти схотів — Вони б розтали. Між нами відстані віків, Розлук цунамі. Лиш би ти схотів — Розвів би їх руками. Між нами сутність віщих снів, Пророцтв загадки. Лиш би ти схотів — Знайшов би їм розгадки.

Червнева рань солодкого спокою. Найдовший день не народився ще, А небо вже, розчахнуте війною, Топило землю бомбовим дощем. Стогнав Дніпро, закутаний димами. Вагітне хлібом поле затрясло. Якими можна виправдать словами Безпечність нашу, й рокове число? Люд ще не знав, розбуджений війною, Якою буде куплена ціною Далека, але вірна перемога. Й чи буде в нас на неї змога? Червневий жах потроїв наші сили, І віру нам стократно укріпив. Тепер всі знали: маємо ми сили, І кара ворогу — де б не ступив. Отак й жили усі чотири роки: Від втрат до перемог і відбудов, Свої рівняли по загиблим кроки, І мир жаданий в наший дім прийшов.

Травневі дні, звитяжні і квітучі, Піснями салютують солов'ї. День Перемоги сонячно-урочий, Як в сорок п'ятім по війні. Як і тоді, з очей зринають сльози, Як і тоді, гармонь веде пісні. Перемогли усі смертельні грози, Мережать чисте небо журавлі. В тих журавлях — загиблих наших душі, В курликанні — живі їх голоси. Цвітуть залюблено медові груші, В їх цвіті — пахощі коханої коси. Святкуй, народе мій. Непереможний, Несхибно стій за волю, за судьбу! І буде мати, буде отрок Божий. Творець, пошли на війни всі — табу!